На одній з лекцій поважний професор розкритикував будівництво Меморіалу жертвам Голодомору у Києві. «Не треба бути нікрофілами, не треба бути ущербними, краще дивитися вперед та думати про майбутнє», - підсумував він.

Ніби сперечатися нема про що, всі студенти понуро погоджуються: Голодомор – це не тема національної гордості.

Минає певний час, і з кожною лекцією я все ближче знайомлюсь з думками професора. В день пам’яті Героїв Крут чую схоже твердження: «Це не герої – це покинуті урядом обдурені та ошукані жертви». Аудиторія певний час тихо гуде, але заперечити ніхто не наважується. Наприкінці пари до аудиторії заходить молодий викладач і робить оголошення: «Сьогодні о 16 годині відбудеться вечір геройської пісні. Запрошені всі викладачі ветерани війни. Збір в актовому залі. Явка обов’язкова».

Двері зачиняються і професор від роздумів про Крути переходить до спогадів про рідного батька-фронтовика. Сільського вчителя мобілізують до Червоної Армії, в якій він б’ється проти фашистських загарбників. Один з боїв складається трагічно і молодий вчитель потрапляє у полон. Після перемоги «наших» над «нацистськими наїзниками» батько нашого викладача відправляється на 10 років до Сибіру за перебування в полоні ворога.

Історія закінчується щасливо: колишнього фронтовика реабілітують ще до розвалу СРСР, повертають всі нагороди. Далі пан професор оповідає свої мрії і задуми про чарівні монументи героям-червоноармійцям, які з різних причин так і не вдалось побудувати. Допитливість перемагає почуття сором'язливості і я ставлю питання лектору: «І як Ваш батько ставився до радянської влади після 10 років сибірських концтаборів?».

Знявши окуляри, професор на хвилину замислився і видав: «Вважав, що раз посадили – значить було за що». Хотів спитати, чи не вважає він, що його батько ще більш «ошукана і обдурена жертва» ніж юнаки-крутянці, проте, дзвоник на перерву обірвав нашу розмову.

Згодом все стає на свої місця: нікрофілія – це лише про Голодомор, Героїв Крут, Конотопську та Полтавську битву. Мільйони монументів «воїну-визволителю», культ вічного вогню, незлічені «дошки пам’яті» з серпами і молотами, які висять на кожному поверсі у нашому навчальному корпусі – це все «данина пам’яті», «вшанування безсмертного подвигу» та інші високі матерії, які аж ніяк не можна порівнювати із «переписуванням історії, свідками якого ми всі є».

Навчальний семестр швидко закінчився. На канікули повертаюсь до дому. Дорогою від Миронівни до Богуслава міркую над подвійними стандартами в нашому житті. Вечірній Богуслав зустрічає мене похмурим сірим небом. Крокую площею Ярослава Мудрого на якій гордо височіє Владімір Ілліч. На постаменті напис фарбою: «Україна має своїх героїв!».

Згадую професора та його слова про Крутян. До дому залишається зовсім трохи, однак я зупиняюсь і мовчки втуплююсь у свіжий напис. Пригадую, як декілька місяців тому міська влада на чолі з богуславським мером показово оплакували жертв Голодомору.

Тут до мене приходить усвідомлення: щиро плакати за жертвами і так само щиро доглядати та захищати пам’ятник їх вбивці – це і є ущербність про яку казав професор. Нажаль, наш мер цього не розуміє, більше того – пишається своєю ущербністю. Однак це тема вже геть іншої статті…

Корисно знати:

Маруся Богуславка — легендарна українська героїня 16-го або 17-го сторіччя. Подібно до Роксолани Лісовської, Марусю захопили турки і додали до гарему турецького хана. На даний час легенду Марусі Богуславки оспівано і переказано в 5 творах різних митців: романі, історичному романі, балеті, історичній драмі, п'єсі.